Лорі перехопило подих при цих його словах, і вона стисла йому руку, котру досі тримала у своїх долонях. Степан мовчки накрив обидві її руки зверху своєю (правою) долонею. Ніхто нічого не казав. Мовчали. Все і так було зрозуміло… Витримавши паузу, Степан продовжив.
— У жовтні вони одружились і наступного року, 7 серпня, народився мій старший брат. Тітка Марта звинувачувала мою маму, що вона вкрала у неї нареченого. Навіть на весілля не прийшла. Хоча з моїм батьком у неї нічого, окрім пари прогулянок, і не було, а те, що вона собі нафантазувала — її клопіт, він їй нічого не обіцяв.
До горла Лариси підступив клубок. Степан їй теж нічого не обіцяє… І всі його знаки уваги — теж нічого не значать…
— Потім тітка Марта вийшла заміж. Також за військового і вони переїхали в Калугу… А мої батьки поїхали в Монголію. У неї там народилась донька — Софія, а у моєї мами — я. Ми з нею — ровесники. Я — червневий, вона — вереснева. Бачились у бабусі і діда в дитинстві. До школи я жив у бабусі дуже багато часу. Вона теж була вчителькою і багато мені всього цікавого розповідала. Коли нам було по 7 років , влітку 1979 бабуся померла від раку, приїжджали потім до діда. Він дуже сумував за бабусею, але “смерть не хотіла його ніяк забирати” і він прожив ще вісім років після неї. Коли помер мій брат, то тітка Марта приїхала до нас. Мама була в лікарні і я пам’ятаю, як прокинувся вночі від криків. Вона сварилась серед ночі з моїм батьком. Думаю, вона прийшла до нього і він її вигнав з кімнати. Тітка Марта тоді крикнула, що це так Бог, нарешті, карає його і мою матір за всі її страждання і це — лише початок. Що вона довго молила його про це.
— Вона ж її сестра… — Лора була приголомшена почутим.
— Старша. Мама була меншою за неї на три роки. Наступного ранку після нічного скандалу вона поїхала. Потріпала мене за щоку і сказала: “Тримайся, бісеня”.
Лариса поглянула на Степана. Він сумно усміхнувся. Якщо рідні так називали його, то чи варто дивуватись, що чужі люди в селищі таке про нього казали?..
— Після того я бачив її лише один раз, на похороні діда, у 1987 році. Тітка обіймала мене, як зразкова родичка, розпитувала: як моє навчання, як справи, як батько. Мені дуже хотілося відповісти їй, що у бісеняти все добре, але це був би скандал. Тому я був чемним хлопчиком. Вона почала присилати нам вітальні листівки, котрі батько одразу ж викидав у сміття і один раз написала листа, який він також не читав, а я витяг з кошика і прочитав. Вона там дуже слізно вибачалась і просила пробачення. Звісно, ніхто їй нічого не відповідав. В її сім’ї почалися проблеми. Чоловік почав пити, розпускати руки. Бив і її, і доньку. Софія почала хворіти і вона через Віру Хризонівну вийшла на ЛОР-інститут у Києві. У неї там якісь нарости на голосових зв’язках, я не знаю. Я тоді був у Москві, а бабуся їх прийняла, і от тепер вони приїжджають вдруге. Мабуть, рецидив.
Лора пам’ятала, що коли Степан поїхав з селища, Тоня казала, що приїжджала сестра його мами з донькою — дуже пихатою дівкою. Вони побули тоді декілька днів і поїхали. Приїздили на консультацію.
У коридорі почулись голоси. Приїхали…
— Я щоразу відкриваю тобі якусь таємницю своєї родини і скоро ти знатимеш їх усі, — Степан усміхнувся.
— Ще багато? — вона теж усміхнулась.
— Ні. Але кілька ще є.
— Ну… я тебе уважно слухаю.
— Наступну таємницю ти дізнаєшся дуже скоро і не від мене.
— Не від тебе? — Лора озирнулась на двері, за якими лунали голоси і кроки — гості занесли речі у кімнати. — Заінтригував…
У двері постукали і Тоня голосно промовила.
— Ми чекаємо на вас у залі!
— А ктО там? (А хто там?) — почувся жіночий голос.
— Проходьте, шановні, проходьте, — відповідала Тоня напружено.
— Нам пора… — сказала Лора. Вона була розгублена після його розповіді, і зустріти тітку Марту їй не дуже хотілось. А ще кузину…
— Тримайся перед ними впевнено, добре?
— Я намагатимусь, — вона кивнула. — Ой, а антибіотик…
Заслухавшись Степана, вона геть забула за нього.
— Думаю, досить вже його з мене. Я себе дуже добре почуваю, — він підвівся.
Біля дверей Степан обійняв Ларису і поцілував.
— От тепер можна йти, — сказав він, а Лора подумала, що краще було б їй і Степану лишитись тут…