Повертаючись у селище, Роман мовчав і усміхався, переглядаючи нотатки. Він обмірковував ситуацію.
— Що скажеш? — поцікавився Степан, поглянувши на друга у дзеркало заднього виду.
— Ситуація не безнадійна. Людмила Василівна не планує відмовлятися від майна. Це мудро з її боку, та й запропонована сума не відповідає вартості її частки. Не знаю, на що Володимир Миколайович сподівався, але так, як він хоче, точно не буде. До того ж він поспішає отримати розлучення, а ми можемо затягнути цей процес так, що він отримає розлучення дуже-дуже не скоро. Десь приблизно тоді, коли його син буде вже ходити в садочок. І це наштовхує мене на думку…
— Мирова угода? — поцікавився Степан.
— Було б добре. Не відкидаю таку можливість, — кивнув Роман. — Я приїду в п’ятницю і запропоную Людмилі Василівні варіанти наших наступних кроків. Потім зустрінемося з ним і його адвокатом. Сподіваюся, що він зможе прийняти виважене і мудре рішення. Бо ми ж нікуди не поспішаємо, на відміну від нього.
— А ти жук, — усміхнулася Тоня.
— Ні, я Роман Бондаренко, адвокат по сімейних справах, — він усміхнувся їй у відповідь.
— Чому ти вирішив займатися саме цим?
— Так вийшло. Я займався розлученням майже всіх своїх одногрупників і вирішив працювати у цьому руслі й надалі.
— Чому майже всіх? — запитала Тетяна.
— Бо деякі ще ніяк не оженяться, так, Бонде? — засміявся Роман, і Степан усміхнувся теж.
Володимир був на подвір’ї, коли авто зупинилося, і з нього вийшли його доньки з подругою та хлопці.
— Щось ви швидко повернулися, — сказав він, намагаючись вирахувати результат цієї поїздки.
Чорнявий усміхнувся.
— Головне — результативно з’їздили. Я приїду цієї п’ятниці і, сподіваюся, вже поговоримо по суті, всі разом, з вами і вашим адвокатом. Я можу отримати його контакти? Хочу домовитися про зустріч.
— Так, зараз, — Володимир приніс блокнот, відкрив і показав записаний номер. Роман переписав його у нотатник.
— Дякую, — він усміхнувся. — До зустрічі.
Роман поїхав зі Степаном до нього додому, останній обіцяв повернутись увечері. Володимир не знав, що йому думати… Роман ще такий молодий хлопець… Що він зможе зробити? Однак цей хитрий погляд і те, як Роман себе поводив, змушувало Володимира нервувати. Недарма…
Зустріч була призначена в кабінеті адвоката Володимира, в райцентрі, і цей молодий чорнявий хлопчина розклав по поличкам всі можливі варіанти перебігу подальших подій — жоден Володимира не влаштовував. Тяжко було усвідомлювати, що батьківський будинок він не зможе продати, бо частина належить дружині — як не крути. Навіть смерть Людмили (раптом що) не вирішує питання — діти будуть претендувати на свою частку… Та й документи після смерті бабусі до кінця не оформили… Роман підготував декілька варіантів мирової угоди, з котрих потрібно було обрати ту, яку можна буде запропонувати для винесення ухвали суддею. Світова практика швидкого вирішення проблемних розлучень, котра, нарешті, повільно докотилась і до України… до родини Ільченків.
Володимир був дуже незадоволений ситуацією, що складалась. Він кричав, гупав лівою рукою по столу і стінах (права ще була… слабка). Людмила здригалася від кожного звуку. Володимир її ніколи не бив, замахувався колись давно пару разів, але не бив. Та після того, як Ларису він все ж таки вдарив, боялася. Роман попросив його заспокоїтись і попередив, що така поведінка “викликає у нього хвилювання за безпеку своєї клієнтки, особливо, зважаючи на подану нещодавно заяву від доньки про її побиття”. Попросив адвоката пояснити Володимирові неприпустимість такої поведінки і застерегти від наслідків — той вивів “клієнта” в коридор для розмови.
У райцентр Людмила поїхала з Романом, його машиною. Це був сліпучо-синій Мерседес. Володимиру пропонували поїхати разом — відмовився. Пішов на автобус. Доньки залишилися вдома зі Степаном і Тонею. Остання почала нити, що хоче “фірмового печива Ільченків”. Степан її підтримав: йому воно теж подобалося. Тетяна розгублено сказала, що немає всього, що потрібно для тіста, і вже наступної миті Відьмак з Ларисою поїхав до центру по продукти, а Тоня з Тетяною сіли чистити горіхи.
Лора трохи зніяковіла, виходячи на площі з машини. П’ятниця, людно. Але Степан взяв її за руку.
— Ти мене соромишся? — з усмішкою запитав він.
— Ні.
— Тоді у чому справа?
— Просто всі так дивляться…
— Ти їх боїшся?
— Будуть говорити…
— Та вже й так говорять, людям завжди чуже життя цікавіше, — він поправив їй волосся, — ну, або ще є варіант: зробити попереджувальний постріл у повітря і очистити площу…
— Ні-ні-ні, — Лора захитала головою, вчепившись пальцями в футболку на його грудях. Вона розуміла, що він жартує, але ж хтозна… дурощів вистачить не лише на один постріл, а й на автоматну чергу. Тим більше, що в авто все для цього є…
— Тоді ходімо купувати… що там нам потрібно.