Його штовхали і смикали, але потім дали спокій і Степан отримав змогу спокійно говорити. Він кивав на авто, махав руками, вказуючи невідомий Владу напрямок. У цей момент Влад дуже жалкував, що поїхали вони лише вдвох, потрібно було взяти з собою ще людей, але ж Кіра Дмитрівна переконувала, що натовп створить проблеми, а цей, з котячим оком, вартий декількох охоронців. Поки що слабо вірилося…
Повернувшись до машини, Степан усміхнувся і сказав, що Влад може вийти. Вийти?!! Він буде жити у цьому авто найближчий тиждень! Спати, їсти і справляти тут нужду, тільки б не виходити!
Вантаж на багажнику Степан не чіпав, витяг пару мішків з салону і під схвальне кивання старших передав їх “для селища”. Крупи і консерви. Їм запропонували привал — відмовлятися не можна, щоб не образити “старших”.
За обідом, що відбувався під навісом з листя пальм і складався з рису та тушкованої капусти, Степан постійно говорив з конголезцями. Влад з огидою морщив ніс — він такого не їв, але під важкими поглядами місцевих жителів якось спромігся запхнути в себе трохи частування. Степан їв “на автоматі”, розмовляючи і навіть жартуючи з місцевими, бо ті час від часу сміялися з його монологу.
Відїжджаючи, Степан дістав з машини декілька відерець з цукерками і дітвора весело налетіла на нього.
— Вони не будуть нас переслідувати, щоб забрати решту всього? — напружено поцікавився Влад, коли вони виїхали з селища.
— Ні. Вони знають, що ми їдемо на наступного конголезького поселення, воно більше і там живе дуже шанована людина. Я сказав, що везу ці дари йому.
— Що за людина? І що за поселення?
— Людина — місцевий шаман. Поселення — побачиш, — Степан усміхнувся. — Дорогою ми будемо проїжджати через табір тутсі. Бажано сидіти з серйозним виразом обличчя і не видавати жодного звуку. Я домовлюся з ними про проїзд.
— А об’їхати — ніяк?
— Ніяк.
Вони довго їхали мовчки, врешті Громов не витримав.
— Що добувають у тих шахтах?
— Каситерит, колтан, тантал…
— Що це?
— Мінерали, що використовуються в електроніці. На міжнародному ринку — дуже важливі. Ціна одного кілограма колтану — близько ста доларів. Звісно, у місцевих його скуповують за копійки… Без нього — неможливий розвиток електроніки. Без ресурсів Конго весь наш довбаний світ повернеться до середньовіччя, бо майже всі світові запаси колтану — тут, у Конго.
— А як так трапилось, що всі ці люди живуть… як у кам’яному віці?
— Ви справді хочете це знати?
— Ну… Я не скажу що у нас всі в Росії живуть шикарно, але ж не так…
— Білі люди з’явились тут близько XV століття. Це були португальці. І з джунглів Конго хлинув потік рабів на плантації Америки. У ХІХ столітті сюди проникли бельгійці і під кінець століття вся ця країна стала особистою власністю короля Бельгії Леопольда ІІ. На початку століття він продав країну державі Бельгія — і вона стала їхньою колонією. Столиця малу назву Леопольдвіль, доки місто не переіменували десь тридцять років тому на Кіншаса. Тут головне не переплутати Демократичну Республіку Конго, що донедавна була Заїром, з просто Республікою Конго. Колишній Браззавіль.
— А це різні країни? — здивувався Влад.
— Різні. За часів короля Леопольда ІІ місцеве населення змушували добувати мінерали, котрі потім вивозили з країни. На здобуті таким чином кошти місцеве населення і жило. Хоча гроші вони майже і не отримували, в основному — одяг і їжу. Перехід країни у власність держави мало вплинув на життя місцевого населення.
— Ціла країна рабів… Гм-м-м… — протягнув Громов.
— Тут є всі мінерали, які лише можна собі уявити. Мабуть, є й ті, про які людство ще не здогадується. Неймовірно багата на ресурси країна, де багатства лежать просто на поверхні. Якось на привалі я знайшов діамант. Він просто лежав на поверхні. Дуже чистий і якісний.
— Продав?
— Ні. Розділив на два, замовив прикраси і подарував.
— Дівчині?
— Якщо я скажу, що чоловіку — ви почнете мене боятися? — усміхнувся Степан. Влад нервово всміхнувся, а Степан засміявся.
— У джунглях — дуже багато шахт, — продовжив він згодом.— Після здобуття незалежності в 1960 тут країна не мала жодного чорношкірого лікаря чи юриста. Ще були певні політичні ігри, але за сім років ситуація відносно стабілізувалася. Мабуту став диктатором і підтримував зв’язки з Європою і Штатами, а потім… Він різко змінив риторику і виступив в ООН з такою промовою, що всі ох*їли… З трибуни назвав білих людей колонізаторами і експлуататорами. Нікому не подобається чути правду, тому йому сказали — ми не будемо надавати тобі допомогу, ти більше не отримаєш субсидій. Мабуту виступив по місцевому телебаченню і сказав: відтепер — кожен за себе. Було все так погано, що стояв вибір — або купити зброю для військових або платити їм зарплату. Кожен чиновник за свій підпис почав вимагати гроші, корупція — на кожному кроці. А потім біженці окупували ці райони і тепер вони ведуть тут видобуток різних мінералів кустарним способом, а за виручені кошти купують багато різного, і зброю також.
— Що за біженці?
— З Руанди.
— В них щось трапилось?
— Трапилось…