Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку –
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе — синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою тишу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію, забуваю.
Злата не відводила очей від Артура. Морозиво тануло в руці, її долоні спітніли від хвилювання, а стук її серця, здавалося, чує вся Решетилівка.
Вона знала цю пісню, проте його виконання було не схожим на оригінал. Прекрасний кавер. Грав і співав він правильно, впевнено, без помилок. Була впевнена, що пісню цю він співає їй, хоч і дивиться лише у вогонь. І коли під час програшу вона хотіла відвести погляд, Артур поглянув на неї і ледь помітно усміхнувся… Її накрила хвилю жару.
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застрягає.
З перебору Артур перейшов на бій.
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе — синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.
Знову перебір.
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку…
(“Плач Єремії” — “Коли до губ твоїх”)
Зіна мала блакитні очі, текст пісні вона сприйняла як такий, що стосувався особисто її. Всю пісню дивилася на Артура, коли він закінчив — вона зааплодувала.
— Клас! — вигукнула Зіна.
— Бог дав нам голос і інструменти, щоб ми прославляли Його, а не свою хіть, — сказала Стелла Аркадіївна суворо.
— Стелло Аркадіївно, де ж тут хіть? — запитав Ніколас. — Прекрасна пісня про прекрасні почуття. Дякую, Артуре. Треба буде записати акорди.
— Тобі багато дано, Артуре, з тебе багато і спитають після смерті на суді, — сказав Фелікс.
— Я не вірю в ці казочки з судами і книгами, в які хтось там щось про нас типу занотовує, — Артур передав гітару Ніколасу.
— І це даремно. Нікого не омине Суд Божий.
— Побачимо.
— Ти ж знаєш, що всі невіруючі вже засуджені до пекла, як написано в Івана 3:18 ” Невіруючий вже засуджений”. Вони вже належать пеклу. І тому, щоб отримати спасіння…
— Я не вірю в пекло після смерті, його вистачає ще за життя. Я не вірю в християнство, як у єдину вірну релігію. Всі ці казочки про народження сина Бога… Та у кожній релігії світу є подібні історії. Починаючи від древніх шумерів, в яких детально описано і створення світу, і потоп, та закінчуючи Єгиптом і Індією. Біблія лише зібрала всі ці історії. Таке собі втілення людської потреби в слуханні казок. Зібралися люди, вирішили що канонічне, а що ні. Вигадали собі правила і обряди… А ще є Іслам, Буддизм… А ще є купа різних вчень, котрі мають мільйони послідовників, і всі вони впевнені у вірності своїх суджень. І не треба мені…
— Ти опираєшся… А твій розум і таланти можуть зробити багато корисних справ в ім’я Отця нашого Небесного, — сказала Стелла.
— Дайте мені спокій, зараз не найкращий момент для таких бесід…
— Всі помилково вважають, що у них ще багато часу, а насправді — часу може і не бути. Ти б подумав…— сказав Фелікс.
— Значить, так і буде! — різко гаркнув Артур і поглянув у очі старому пастору розлюченим поглядом, даючи зрозуміти, що подальший діалог може перейти в інше русло.
З усіх присутніх його цікавила лише Злата. Йому хотілося обійняти її, запитати, як минув її день, що вона робила, що їла, що бачила, які думки чи ідеї сьогодні в неї виникали… Якби не прохання батька, то він би зараз посадив її в машину і просто відвіз подалі звідси, щоб ніхто не ліз зі своїми розмовами і повчаннями. Просто побути з нею. Він хотів її, але не знав, чи готова Злата до більш близьких стосунків. Певно, ще ні. Тому, можна навіть без сексу, просто побути разом.
Ольга і Максим почали збиратися, сказали що пізно, треба спати. Заметушилася Стелла з Зіною і Феліксом. Борис скомандував хлопцям чистити зуби. Ніколас з синами теж піднявся, за ними — Матвій…
Піднялися Жанна і Злата. Артур сидів, зціпивши руки в замок, і було помітно, як на його обличчі нервово ходять жовна від напруження.
Всі розходилися, залишаючи його самого. Злата не могла просто так піти.
— Жанно, ти йди, я скоро…— вона повільно підійшла до Артура і сіла поруч.
— Важкий день? — запитала тихо.
Артур повернув до неї своє обличчя, їхні погляди зустрілися, і він схилив до неї голову, притулившись своїм чолом до чола Злати, а його рука лягла на її спину. Важко дихаючи, він закрив очі.
— Тепер ні…
Вони просиділи так мовчки кілька хвилин, кожному було важливо просто побути поруч одне з одним. Потім Злата сказала:
— Я хочу тобі подякувати.
— За що? — запитав він, не відкриваючи очей.
— За те, що домовився про помічника для фарбування. Я б сама не впоралася з усім сьогодні.
Він відкрив очі, трохи відхилився. У Злати перехоплювало подих від його близькості, запаху його парфуму. Його міцна рука лежала на її спині, від чого та горіла, і жар розливався тілом, концентруючись внизу живота. Невідомі відчуття пульсували в її тілі, серцебиття гупало у скронях. Її очі, як зачаровані, дивилися на його губи. Златі так хотілося, щоб він поцілував її, як тоді, в залі, а може й глибше…
— Це найменше з того, що можна було зробити, — тихо відповів він, теж дивлячись на її губи.
— Дякую…
— Будь ласка… — він торкнувся губами її скроні, не губ. Переборов своє бажання і знайшов компромісний варіант.
Злата затряслася. Її руки, складені на колінах, почали тремтіти, і Артур накрив їх вільною рукою. Хотілося поцілувати її в губи, але не можна.
Був упевнений, що, як мінімум, Зіна зараз спостерігає за ними з вікна їдальні, не вмикаючи світло. А може і разом зі своєю тіткою. Хай дивляться. Вони просто сидять поруч.
Він вдихав фруктовий аромат її волосся. Неймовірна. Вона неймовірна. Така маленька, така жадана. Приємна теплота її тіла збуджувала і водночас стримувала цілий букет почуттів і бажань. Бути поруч, яке це щастя — просто бути поруч. Відчувати її близькість, особливо після того, як вважав її померлою стільки часу…