Ввечері, розмовляючи з Артуром по скайпу, Злата ніяк не могла звільнитися від неприємного осаду, що лишився після розмови з подругою. Артур намагався з’ясувати причину її поганого настрою, вона опиралася, але врешті здалася.
— Це через Жанну… Вона просила нічого нікому не розповідати…
— Що саме?
— Вона… Якщо я скажу, то я її зраджу… Але якщо промовчу, то Артем… він твій брат…
— Тобі важко обрати між мною і Жанною?
Злата підняла на нього докірливий погляд.
— Я не обираю між тобою і нею.
— В чому ж тоді суть твоїх вагань?
Вона помовчала і зітхнула.
— Ти прави́й… Жанна сказала Артему, що п’є пігулки, а насправді — не п’є… Вона хоче таким способом… — Злата зітхнула.
— Залетіти, — Артур зосереджено поглянув на Злату.
— Я їй кажу, що так не можна… Що треба поговорити… А вона каже, що в наш час чесність нікому не потрібна…
— Не переживай, Артем не настільки наївний і довірливий. Він знає, що пігулки, які вона йому показала, не протизаплідні.
Злата здивовано поглянула на Артура.
— Я з ним сьогодні говорив. Артем не планує ставати батьком, поки що. Він обережний і вживає заходи. Знаєш, я дуже радий, що ти не промовчала й розповіла мені про це.
— Я зрадила Жанну…
— Особисто я не вважаю це зрадою, ти не сказала мені нічого нового. А от те, що ти цим зі мною поділилася, для мене дуже важливо… — Артур покивав головою, — Жанна вважає себе дуже розумною, а насправді вона лише наївне дівчисько, що начиталося різного гламурного непотребу.
Злата відчула полегшення, хоча тепер з’явилося почуття провини перед подругою. Вона ще хотіла уточнити в Артура, які саме заходи Артем вживає — посоромилась…
Артем після того дня почав ставитися до Злати більш приязно, він знав про її розмову з братом.Він ще декілька разів привозив Жанну до Злати в парк, але руденька не хотіла тинятись алеями, вона хотіла кудись піти розважитися. Постійно нила, що їй сумно. З деформованою поверхнею рук, прихованою під широкими рукавами, Злата нікуди не хотіла особливо виходити, але погодилася піти в кіно. Двічі.
Артур був щовечора онлайн: іноді зі службової квартири, іноді з дому Паскаля, де господар маячив на задньому плані, розмовляючи по телефону і нарізаючи простір кімнати своєю ходою. Але вони все одно говорили, не звертаючи на нього уваги.
Так минули наступні два тижні, і настав день, коли Борис Бран призначив їй попередню консультацію перед операцією.
Злата приїхала у супроводі ба, котра чинно всілася на запропоноване їй крісло. Артур розповів їй всю свою розмову з лікарем, і вона не спускала погляду з симпатичного смаглявого хірурга.
Борис і Яків Павлович вдвох оглянули роздуту ґулю біля вуха дівчини, нанесли лінії, обговорили, як залучать келоїдний рубець, що навмисне лишили біля вуха. Операцію призначили через день і сказали зробити проби на нові препарати. В кінці консультації Борис несподівано запитав у дівчини.
— Злато, скажіть, будь ласка, а звідки Ви, таке синьооке диво, опинилися в цих краях?
— Я приїхала з Житомира.
— Ваш батько чи мати з цього міста?
— Батько…
— А мама?
Злата здивовано поглянула на нього.
— Я не знаю… Вона померла, коли я була маленькою, — Злата збрехала, почервонівши, але їй було соромно зізнатись, що її мама з дитячого будинку.
— Лікарю, а чому ви запитуєте, це якось стосується майбутньої операції? — поцікавилась ба, пронизуючи Бориса поглядом.
— Ні, операції це ніяк не стосується. Це моя особиста цікавість. Така зовнішність типова для скандинавських країн… Прибалтики, — він не відводив від Злати очей, — дуже несподівано було зустріти тут такий типаж…
— Це погано? — дівчина обережно підняла на нього очі, і вони зустрілися поглядами.
Його очі були дуже темні, майже чорні, незважаючи на світло, що падало йому на райдужку. Він розглядав обличчя Злати з неприхованою цікавістю і милувався тим, що споглядав.
— Ні… Це дуже добре, — промовив він тихо. — І неочікувано…
Лілія Семенівна прокашлялася.
— Ми можемо йти робити проби? — поцікавилася вона.
Яків Павлович, котрий теж помітив незвичну поведінку свого колеги, закивав головою і сказав, що так, можуть, що він проведе. Ба забрала Злату й вони пішли в маніпуляційну.
Вже в машині, коли Артем віз їх додому, вона, обхопивши себе руками, сказала.
— Цей лікар… він так дивно на мене дивився…
— Думаю, він просто був вражений кольором твоїх очей, — усміхнулася ба.
Їй самій не сподобався цей погляд, і всередині вона раділа, що цього не бачив Артур, бо тоді цей хірург міг би надовго піти на лікарняний. Навіть у голосі онука вона чула напругу, коли він говорив про Бориса і цікавість того до Злати. Лілія не сприйняла серйозно його слова, але тепер, побачивши на власні очі, нервувала.