Під’їхавши до будинку батька, Артур дістав пакунок з купленими по дорозі гостинцями для сестер, зачинив машину і зайшов у двір.
— Артур! — до нього кинулася старша з батькових доньок, одинадцятирічна Ліза. — Артур приїхав!
— Привіт, мала, — він обійняв сестру. — Ось, бери, пригости сестер.
— Дякую! — сестра взяла пакет і побігла на кухню.
До вітальні, що була заразом і передпокоєм, з кабінету вийшов батько зі своїм тестем і ще якимось літнім чоловіком.
— Сину, радий тебе бачити!
— Доброго дня, тату.
— Артуре, познайомся, це Фелікс Антонович, пресвітер церкви ЄХБ (Євангельські Християни Баптисти) , з ним, а також з його сином Матвієм, ми їдемо в Німеччину.
Вони потисли одне одному руки.
— Не знав, Олексію, що в тебе такий дорослий син.
— Дорослий.
— Чи віриш ти в Ісуса, Артуре?
— У мене з ним складні стосунки. Тату, я почекаю тебе в кабінеті… — сказав хлопець.
Обличчя старого пастора витягнулося. Він питально поглянув на Олексія.
— Я молюся, щоб Бог дарував йому прозріння і покаяння, — винувато відповів на цей погляд батько.
— Я теж молитимусь за твого сина…
Артур зачинив двері й більше не чув, про що вони говорили. Сів у крісло. Серце нило, руки ще пам’ятали дотики до Злати. Її образ стояв перед очима і так хотілося, щоб уже настав обід завтрашнього дня. Вона обіцяла подзвонити.
Вони поговорять — і він обов’язково приїде до неї на вихідні. Просто зустрітися, просто побачити її. Йому необхідно побачити Злату до від’їзду.
Повернувся батько, сів за стіл навпроти, але Артур його не помічав.
— Сину, в тебе щось трапилось?
— Що? — Артур підняв погляд.
— Не хочеш нічого мені розповісти? В тебе стурбований вигляд.
— З чого ти взяв?
— Ти ніколи не втрачаєш нагоди поприрікатися стосовно віри, а сьогодні був дуже лаконічним. Отже, твої думки зайняті чимось важливим…
Артур мовчав.
— Сподіваюся, ти не передумав їхати?
— Ні… Хоча зараз ця поїздка трохи недоречна…
— Чому?
— Я познайомився з дівчиною.
— З дівчиною… розкажи про неї.
— Я не знаю чому, але коли я тільки її побачив…
Артур замовк. Він не міг підібрати слів і виразити все розмаїття почуттів і бажань, котрі викликала в ньому Злата. Невже він закохався? Чи це просто бажання затьмарює йому розум?
— Яке в неї ім’я?
— Злата.
— Де ви познайомились?
— В аеропорту. Жека вчора попросив зустріти сестру, що літала на музичний конкурс в Італію. Злата там отримала головний приз — навчання в Італії…
— Отже, вона грає на…
— Скрипці.
— Прекрасний інструмент! І ця твоя нова знайома, Злата, котра чудово грає на скрипці чимось тебе вразила. Чим вона ТАКА особлива?
— В неї неймовірно сині очі. І сама вона неймовірна. Не схожа на інших.
— Ти взяв номер її телефону?
— Ні.
— Чому?
— У Злати нема телефону. Я написав свій. Вона обіцяла подзвонити завтра.
— Ну то почекай до завтра. Не розкисай.
— Я не розкисаю…
— У тебе розбитий вигляд, зберися.
— Я мало спав цієї ночі. Працював. Про що ти хотів зі мною поговорити?
— Завтра заберемо візи, потрібно ще буде з’їздити в Ірпінь, це тут, недалеко.
— Я знаю де Ірпінь, бували з пацанами.
Батько зітхнув. Ясно, що їздили вони туди не по гриби, а у якийсь заклад, і він не хотів знати ні його назви, ні що вони там робили.