Проїхавши ще метрів п’ятдесят, вони опинилися перед парканом і воротами пансіонату. Посигналили. З котеджу праворуч вибіг молодий хлопець у робочому одязі і відчинив ворота. У дворі, ліворуч від воріт, росла абрикоса. Поруч з нею розмістилася дерев’яна альтанка, оточена молодим газоном. Побачивши її, Артур одразу ж подумав, що вона прекрасно підходить для перекурів. Можливо, навіть з художницями. Треба ж якось ці пару днів не сумувати.
Вони в’їхали на подвір’я.
Прямо перед ними був двоповерховий спальний корпус, ліворуч від якого стояли гойдалки, праворуч — їдальня. Зал їдальні був у один поверх, а приміщення кухні мало надбудову з жилими кімнатами (для кухарів), душем, санвузлом і медкабінетом. Трохи далі, за кухнею, стояв ряд вуличних умивальників і літні душові кабіни. За ними була вільна територія, ще не забудована, нічим не засаджена. Простір для фантазії.
На подвір’ї стояло ще два автомобіля. Volkswagen Caravelle білого кольору, котрий було подаровано чотири роки тому благодійній організації, і бірюзовий мінівен з номерами Євросоюзу. Німці.
Коли авто зупинилося біля вікон їдальні, то зі скляних дверей до них вийшла ціла делегація. Літня жінка, досить висока і міцна, у довгій широкій спідниці, футболці з довгим рукавом і білій хустинці, очолювала зустрічаючих. Жінка вітала новоприбулих, особливо Фелікса. Мало руки йому не цілувала. За нею вийшов Матвій і обійняв батька. Потім вийшли високі кремезні світловолосі чоловіки, ті самі німці. Старшого звали Ніколас, і його дорослі сини: Петер і Майкл. Під час поїздки до Німеччини Артур часто спілкувався з Ніколасом. Ще була молода подружня пара, років двадцяти: Ольга і Максим.
Всі привіталися, познайомилися, і Стелла почала запрошувати всіх на обід.
— Дякую, але я б хотів спочатку поглянути, на якому етапі завершення перебуває спальний корпус, — сухо сказав Олексій. При цих його словах Матвій прикусив губу.
— Там ще далеко до завершення, — сказав він.
— Ти тут вже два тижні, а через три тижні корпус має прийняти дітей. Встигнеш?
— Будемо намагатися, — Матвій спробував усміхнутися, але Олексій просто буравив його поглядом.
— Пішли, покажеш, що ти тут накерував.
— Пропоную заразом занести в корпус апаратуру, — сказав Артур, — зала готова?
— Ні, — пролунала тиха відповідь.
— Окей! Занесемо в коридор другого поверху. В машині їй — не місце, — Артур вийшов, відкрив багажник, задні дверцята.
Фелікс Антонович пішов до їдальні, ігноруючи огляд і перенесення речей. Хтось взяв колонки, хтось — штативи, ще хтось — коробку з дротами і мікрофонами. Ніколас взяв сабвуфер, і всі рушили до входу в корпус. Артур взяв невеликий пульт у коробці, зачинив машину і, підвівши погляд вгору, помітив, як від вікна горища відсахнулася рудоволоса постать. Там, нагорі, мала бути зала для ранкових і вечірніх зібрань. В тому, що рудоволоса дівчина є однією з художниць, Артур не сумнівався.
Ну що ж. Руденька — так руденька. Посміхнувся при думці, що рудих у нього було не так багато, і пішов до входу в корпус.
Сходи були справа в кінці коридору. У цей момент вони являли собою жалюгідне видовище: стіни до середини пофарбовані темно-зеленою фарбою, а з їхньої верхньої половини було змито всю побілку до штукатурки. Стіни стояли з патьоками і мали гнітючий вигляд. Як він чув від батька: якийсь брат з ради церков порадив цих художниць, із сімей халдеїв, але таких, які вже почали ходити на зібрання, тобто близьких до покаяння. Художниці погодилися розмалювати стіни досить недорого. Дуже дивно на фоні цієї інформації звучали заяви Стелли Аркадіївни, що дівчата недисципліновані і поводяться дуже погано. Хоча, воно й не дивно, оскільки замість малювання дівчатам довелося зішкрібати і змивати крейду зі стін. Неймовірно “захоплююча” робота… На якусь мить Артур поставив себе на місце дівчат. Танунах! Він би не став цього робити, про таке не домовлялися. В коридор другого поверху вже занесли обладнання. З верхнього поверху долинав голос Олексія.
— Ми тут всі трудимося не задля власної вигоди, Матвію! Це все для слави Бога нашого! Ти поглянь у яких умовах дівчата працюють! Пожежники обробили стелю ще у квітні! Зараз — середина травня! Чому вона досі не зашита гіпсокартоном?! Хімія сиплеться дівчатам на голову! Негайно розпочинайте монтаж гіпсокартону! Робітники були найняті для роботи в корпусі, а не для твого котеджу! Тут нічого не зроблено з часу мого останнього візиту!
— Добре, після обіду скажу…
— Чому дівчата змивали крейду зі стін?!
— О…Так ми не мали цього робити?! Клас! — вигукнула обурено руда і похитала головою.
Вона стояла навпроти Олексія. Висока, струнка, з дуже апетитними вигинами, світлою шкірою і шикарним, рудим як мідь, волоссям. На ній був коротенький топ, ні, не так — дуууже короткий топ, котрий обтягував пишні груди, і дуже короткі джинсові шорти (це ж горище, тут жарко!), шльопки — виглядала вона, як модель з реклами тропічного пляжу. Її зовнішній вигляд контрастував із вбранням Стелли Аркадіївни, що стояла поруч.
— Матвію, не хочеш пояснити? — звернувся до нього Олексій.
— Я зрозумів так, що дівчата мають зробити все самі з нуля…
— З нуля?! А коли я відправляв тобі Бориса з хлопцями, хіба ми не обговорили, що першим ділом вони мають зняти побілку зі стін на сходах?!
Руда, запхавши руки в задні кишені шортів і скосивши погляд, пускала Артуру бісики. Гаряча штучка. Вона вміло користувалася правилом першого враження.
Артур усміхнувся у відповідь і сперся на стіну, що відгороджувала залу від сходів, утворюючи такий собі тамбур. Визирнув зі своєї схованки. Ліворуч, у дверному отворі лоджії, стояла ще одна дівчина. Теж у коротких шортах, у футболці, шльопках. Волосся її було зібране у високий хвіст. Оскільки дівчина стояла супроти світла, то розгледіти ні колір волосся, ні рис обличчя було неможливо.